Маю таку привілею — бути упередженою. Завдяки власному досвіду, життєвим урокам і тій інформації, яка мені доступна.
Можу дозволити собі співчувати одним, не надто симпатизувати іншим і цілком нормально спілкуватися з третіми. Навіть якщо всі вони — учасники однієї історії.
Наприклад, класика жанру: чоловік, дружина й коханка.
Я можу співчувати дружині, не мати бажання приймати у своє коло коханку, а до чоловіка ставитися цілком нейтрально. Бо якщо в сімейному житті він виявився так собі, це ще не означає, що в дружньому спілкуванні він погана людина. Може бути ерудованим, цікавим, із прекрасним почуттям гумору. Є про що поговорити, із чого посміятися. Мені ж із ним не дітей хрестити.
Але є фраза, від якої мене починає виносити.
«Це було неправильне рішення».
Причому звучить вона в абсолютно різних обставинах.
Один чоловік шкодує, що стрибнув у гречку. Біс поплутав, голову втратив, не подумав. Тепер розуміє, що дружина, діти, сім’я — це головне.
Інший шкодує, що свого часу одружився. Бо тоді був молодий, недосвідчений, не розумів, що таке справжнє кохання. А тепер ось воно. Прийшло. Нарешті зустрів свою людину.
В обох випадках минуле раптом оголошується помилкою. Просто залежно від того, у чиєму ліжку чоловік прокинувся до моменту переосмислення.
Та ні, любий. Це було рішення. Твоє. Ухвалене тоді, за тих обставин, із тим досвідом, бажаннями й уявленнями про життя.
Можливо, сьогодні ти шкодуєш. Можливо, якби можна було повернути час назад, зробив би інакше. Але тоді ти зробив саме так.
А от розбиратися з наслідками доведеться тобі сьогоднішньому. Уже з новим досвідом і новими знаннями. Бажано без спроб переконати всіх навколо, що то була якась прикра технічна несправність.
Зрештою, його статеві пригоди мене не стосуються. Я не член сімейної ради й не секретар комісії з розподілу подружньої провини.
А от до коханки в мене можуть бути свої запитання.
Хоча, може, вона дама нічого собі — все людям.
Може, розумна, добра, цікава. Може, взагалі святая жєнщіна. Просто так склалося, що чоловік одружений, удома дружина, діти, а любов, як відомо, не питає паспорта й сімейного стану.
І тут я цілком можу погодитися, що відповідальність за вірність у шлюбі лежить насамперед на тому, хто в цьому шлюбі перебуває.
Але чомусь із цього часто роблять висновок, що всі інші учасники історії взагалі не мають жодного стосунку до власних рішень.
Ну гаразд. Нехай кожен сам розбирається зі своїми рішеннями.
Тим паче що тепер до звичайних любовних трикутників додалася війна.
А війна, погодьтеся, створює обставини, у яких навіть звичайне людське бажання бути коханим набуває зовсім іншої ваги.
Є чоловіки на передовій. Є постійна небезпека, страх смерті, виснаження, потреба в теплі, близькості, дотику. Є жінки, які опиняються поруч, ділять із ними побут, ризики, втому й моменти, коли дуже хочеться відчути себе живим.
І є дружини, які чекають удома. З дітьми, роботою, побутом, повітряними тривогами й телефоном, від якого страшно відійти навіть у душ.
У кожного своя реальність.
І я можу зрозуміти чоловіка, який хоче любові сьогодні, бо завтра його справді може не бути.
Але є одна незручна деталь.
У дружини завтра теж може не бути.
І її життя теж одне.
Просто вона, можливо, проводить його сьогодні між дитячими уроками, роботою, новинами з фронту й очікуванням повідомлення «У мене все добре».
Тому аргумент «життя одне» мені здається прекрасним. Рівно до моменту, коли ним починають виправдовувати рішення, наслідки яких чомусь мають розгрібати інші.
А ще є гроші.
І тут романтика іноді набуває дивовижної фінансової грамотності.
Бойові виплати, компенсації, спадщина, посмертні виплати. Є історії, у яких за словами про велике кохання стоять цілком матеріальні інтереси. А є щирі стосунки, у яких ніхто нічого не розраховував.
Не кожна бойова подруга полює на виплати. Не кожна дружина — свята мучениця. І не кожен військовий — безпорадний хлопчик, якого підступно звабили.
Люди значно складніші за ролі, які ми їм роздаємо.
Але окрема моя любов — коментарі про дружин.
«Сама винна. Довела».
«Не втримала чоловіка».
«Не змогла зберегти сім’ю».
Наче чоловік — це повітряна кулька, яку необачна жінка випустила з рук. Треба було міцніше тримати за мотузочку.
Або інший варіант, коли жінка залишається сама з дитиною:
«А чого її жаліти? Руки-ноги є. Піде працювати, підніме дитину».
Ну звісно. Руки є, ноги є, дитина теж є. Повний комплект для щасливого життя. Чого ще треба?
Наче співчуття належить лише тим, хто остаточно зламався. А якщо ти встала, зібрала дитину, пішла на роботу й не померла дорогою — вибачте, підстав для співчуття не виявлено.
І знаєте, що тут найцікавіше?
Такі коментарі іноді розповідають значно більше про коментатора, ніж про жінку, яку він узявся оцінювати.
Про його уявлення щодо відповідальності. Про те, кому він готовий співчувати, а кому — ні. Про те, що вважає нормальним у стосунках і скільки, на його думку, жінка зобов’язана витримати, перш ніж заслужить право на людське співчуття.
Особливо захоплює впевненість, із якою сторонні люди пояснюють, хто кого довів, хто чого недодав і чому сім’я розпалася. Іноді складається враження, що коментатор особисто десять років прожив у них під ліжком. І не просто прожив, а ретельно вів щоденник спостережень.
При цьому я прекрасно розумію, що чужих стосунків не видно повністю навіть із першого ряду.
Можливо, шлюб давно закінчився, просто ніхто не наважився поставити крапку. Можливо, дружина теж має свою історію, про яку ніхто не знає. Можливо, між людьми давно немає ні близькості, ні домовленостей, які ми звикли автоматично приписувати слову «шлюб».
А можливо, усе набагато простіше. Комусь захотілося і сім’ю зберегти, і нове кохання пережити. Бажано так, щоб усі поставилися з розумінням.
І ось тут для мене проходить межа між поясненням і виправданням.
Страх смерті може пояснювати потребу в близькості. Самотність може пояснювати пошук стосунків. Незадоволеність шлюбом може пояснювати бажання піти.
Але пояснення не робить наслідки менш реальними.
І я можу розуміти людину, не погоджуючись із її вчинком. Можу співчувати її болю, не забуваючи про біль іншої людини.
Можу навіть визнавати, що всі троє в цій історії по-своєму нещасні. Або, навпаки, цілком задоволені життям. Не мені вирішувати.
Зрештою, я не претендую на істину в останній інстанції. Не збираюся виносити вироки, роздавати індульгенції чи призначати винних.
Але й удавати, що фраза «життя одне» автоматично закриває всі запитання, не збираюся.
Бо життя справді одне.
Моралі не буде.
Просто пишу в стіл.
