Я — Ірина Селютина.
Я психолог. Але перш за все — людина, яка живе життя, в якому іноді здається, що сценарій пишеться прямо під час зйомки, і режисер давно вийшов на каву.
Я не інфлюенсер, не гуру і точно не той випадок, де “все вже вийшло”.
Я просто живу, думаю, відчуваю і іноді намагаюся зрозуміти, що взагалі відбувається. Спойлер: не завжди успішно.
Про життя, яке мене зібрало
Я з Києва.
Місто, де все почалось і де я ще думала, що доросле життя — це коли ти просто встигаєш спати. Наївно, але мило.
Там з’явилися мої діти. Там було “нормально”, як я тоді думала. Хоча зараз слово “нормально” викликає легку іронічну усмішку.
Київ — це база. Без варіантів.
Потім у сюжеті з’явилась Баварія.
Не як “новий розділ життя”, а як “окей, тепер ще й це”. Школа дітей, мова, документи, побут і постійне відчуття, що ти десь майже все розумієш — але не до кінця.
Баварія — це коли життя працює, але ти не до кінця впевнений, як саме ти це організував.
І є Сицилія.
Місце, де мозок нарешті перестає відкривати 47 вкладок одночасно.
Там ти сидиш з аперолем і думаєш:
“А може, життя не обов’язково має виглядати як Excel-таблиця?”
І на хвилину майже віриш у це.
Якщо коротко:
Київ — де я думала, що все зрозуміло.
Баварія — де я зрозуміла, що ні.
Сицилія — де я роблю вигляд, що мені з цим ок.
Про мене як людину
У мене троє дітей, два мопси і чоловік.
Це не “сім’я”. Це маленька незалежна держава з власними законами, кризами і раптовими референдумами “що сьогодні їмо”.
Діти — це щоденний квест без інструкції, але з оновленнями вночі, коли ти їх не просила.
Мопси — це терапія, яка не платить податки і постійно хоче їсти.
Чоловік — наш супергерой без плаща. Людина, яка разом зі мною підписалась на цей проєкт і тепер ми чесно робимо вигляд, що так і було задумано. Він не “допомагає”. Він тут живе. Як і я. І це іноді вже досягнення.
Про мови і когнітивний хаос
Я говорю українською, російською і намагаюся німецькою.
Англійська ще жива, просто трохи втомлена життям.
Італійську вчу, щоб хоча б один аспект існування був стабільний — кава.
Іноді думаю суржиком, іноді денглішем.
Іноді не думаю жодною — і це, чесно, найприємніші моменти дня.
Як я дивлюся на життя
Мені не дуже заходять історії, де все акуратно пояснено, пригладжено і завершено моральним висновком.
Тому що життя, як ми знаємо, зазвичай не підписувало договір на “логічний фінал”.
Мені ближче реальні люди:
втомлені, смішні, трохи розгублені, іноді геніальні, іноді просто голодні.
Я не про “зробити з хаосу порядок”.
Я радше про:
“окей, це хаос, але давай подивимось на нього без паніки”.
Про цей блог
Це не про правильне життя.
І точно не про те, як “нарешті стати кращою версією себе” (мені здається, ця версія іноді просто бере вихідний і не попереджає).
Це місце про реальність.
Про те, що зазвичай відбувається між “я все контролюю” і “хто я взагалі така і чому я тримаю в руках дитячий носок о 23:40”.
Якщо ти тут
Можеш просто читати.
Можеш впізнавати себе.
Можеш не погоджуватись.
Головне — не потрібно робити вигляд, що ти зібрана, якщо ти не зібрана.
Тут це не вимога. Це навіть не опція.
І трохи про роботу зі мною
Іноді мене читають як людину.
Іноді звертаються як до психолога.
Якщо тобі відгукується мій спосіб думати і ти відчуваєш, що твоє життя зараз трохи нагадує відкриті 38 вкладок у браузері — можна подивитися, як я працюю як психолог.
