Ґудзик, що тримав любов

На блакитному бантику плюшевого ведмедика жив зовсім непримітний круглий ґудзик із двома дірочками. Як він тоді думав, його головною метою було міцніше тримати бантик. Це виявилося правдою лише частково.
Одного дня ведмедик з бантиком і ґудзиком потрапили до маленького хлопчика. Він був на стільки крихітним, що не вмів сидіти, сміятися, чи говорити слово «мама».. Але його крихітні пальчики могли торкатися мʼякого плюшевого хутра ведмедика. Ґудзик тоді дивився на нього крізь свої дві дірочки і думав, що це і є справжнє щастя.
Минуло зовсім мало часу, всього 23 дні, як хлопчик вирушив у далеку подорож. З собою він взяв і ведмедика з бантиком і ґудзиком. Хлопчик міцно тримав ведмедика за лапу і вони йшли слідом за сонцем крізь будинки, що торкаються неба.
Минали роки. Змінювалися пори року, міста, місця. Підросли старші брат з сестрою. Народився молодший братик. Хлопчик з ведмедиком вже оселилися в іншому місці, де багато мʼяких хмаринок, веселок і є інші діти.
Проте кожного разу, коли мама з татом, або братики з сестричкою згадували хлопчика, від їх сердець простягалися золоті ниточки, які летіли крізь час і відстань прямісінько до дірочок ґудзика на блакитному бантику ведмедика.
І тоді ґудзик зрозумів, що тримає зовсім не бантик.
Він тримає любов мами і тата.
Любов братиків і сестрички.
Любов хлопчика.
Любов, яка не рветься від відстані, часу, чи смерті.
Завдяки цим золотим ниточкам він досі тримає блакитний бантик ведмедика, якого міцно тримає за лапку хлопчик.