Крок. Ще крок.
Я повільно блукаю вулицями, здавалося б, безлюдного міста. Я точно знаю: за стінами будівель є люди. Їх багато. Хтось з цікавістю спостерігає за мною із високих, майже до неба, прямокутних будинків. Комусь байдуже до мене — їх ховають сірі стіни і глибокі роздуми. Але ззовні тільки я і сонце, що вже торкнулося землі одним краєм і повільно сповзає вниз.
Крок. Ще крок.
Яскраві промені останні хвилини на сьогодні освітлюють порожні вулиці і довгі тіні стають зовсім безкінечними. Надворі пора позасезоння. Неможливо зрозуміти це зима чи літо, Не холодно і не жарко. Осінь? Немає пожовклого листя, бо нема від чого — нема дерев. Можливо весна? Можливо, але нічого і не квітне. Лише рідкі пасма трави де не де вибиваються поміж плит. Вони не поворохнуться навіть від легенького вітерця, що торкається мого обличчя.
Крок. Ще крок.
По такій же сірій бруківці. Чи то плитці. Єдиний звук, що відлунюється від високих стін та повертається до мене. Не чути навкруги співу пташок, сміху дітей. Відсутній гул автівок, сміх закоханих. Жодних обговорень останніх новин, радісних зустрічей. В такій тиші здається, починаєш чути власне серце. І ще звук власних кроків по плитам.
Стук. Стук.
Крок. Ще крок.
Вулиці у місті побудовані геометрично: паралелі та перпендикуляри утворюють прямі кути. Ти ніколи наперед не знаєш, що на тебе чекає за рогом. Будинок за будинком. Квартал за кварталом. Перехрестя за перехрестям.
Крок. Ще крок.
За наступним будинком я повертаю ліворуч. На захід. І бачу плюшевого ведмедика. Їх ще називають Теді. Його коричнево хутро збилося в бурульки. Така буває тільки у найулюбленіших іграшок, коли діти не випускають їх з рук навіть на хвилинку. За ліву лапку ведмедика тримає хлопчик. Я не бачу обличчя, бо він стоїть до мене спиною і дивиться на зникаюче за обрієм сонце. Я знаю, що він — мій.
Крок. Ще крок.
Я поруч. Присідаю. 7 років. Обіймаю. І нарешті відчуваю тепло.
— Ти був зі мною так мало, Але назавжди змінив моє життя. Я люблю тебе.
Я пригортаю до себе сина. Так ми і сидимо втрьох. Він. Я. І ведмедик. Дивимося як тане сонце і землю огортає простирадло ночі.
Крок. Ще крок.
Я повертаюсь на схід. Схід сонця. Саме зявляються перші промені і разом з ними перші звуки. Спів ранішніх пташок. Гул автомобілів. Десь мати лагідно будить дітей до садочку. Щасливо сміються закохані і будують плани. На траві виблискує роса і розкриваються перші бутони. Хтось радіє випадковій зустрічі. Хтось — новому дню. Тіні стають дедалі коротші.
Крок. Ще крок.
Життя.
