Знаєте, як рвуться зв’язки?

Тихо. Майже непомітно. Без сварок, образ, гучних слів і демонстративного видалення номерів із телефонної книги. Просто одного дня помічаєш, що тобі стали рідше телефонувати, а ти сама дедалі частіше відкладаєш розмову на потім.

Спочатку ви телефонуєте одне одному щодня. Потім раз на тиждень. Згодом вітаєте зі святами, надсилаєте фотографії дітей і обіцяєте неодмінно поговорити на вихідних. Але на вихідних у кожного своє життя, свої турботи, своя втома. І розмова знову відкладається.

У тебе робота, дорога, дім, діти, школа, садочок, курси, документи й нескінченні спроби вбудуватися в життя, яке начебто вже стало твоїм, але досі потребує інструкції з експлуатації. Ти постійно кудись поспішаєш, щось вирішуєш, чогось навчаєшся. І часом увечері не залишається сил навіть на те, щоб відповісти людині, яку любиш.

А там — інше життя.

Ти читаєш новини про черговий обстріл, шукаєш знайомі назви вулиць і районів, перевіряєш, хто був у мережі, і пишеш: «Як ви?»

А у відповідь отримуєш: «У нас усе добре. Ми звикли».

І сидиш із телефоном у руках, не розуміючи, як узагалі можна звикнути до цього непроглядного пиздецю.

Як можна звикнути засинати під сирени, прокидатися від вибухів, планувати день з огляду на повітряні тривоги й вважати нормальним те, що ще кілька років тому здавалося немислимим?

Але ти не там.

І це, мабуть, найстрашніше й найчесніше пояснення того, чому ви поступово перестаєте розуміти одне одного.

Бо вони не тут.

Вони не знають, як це — стояти перед вихователькою в німецькому дитячому садочку й намагатися чужою мовою пояснити, чому у твоєї дитини зовсім інші звички, чому вона звикла спати в інший час і чому деякі речі, очевидні для тебе, тут доводиться пояснювати буквально на пальцях.

Вони не знають, як це — сидіти навпроти вчительки й доводити те, що вдома взагалі не потребувало доказів. Розбиратися у шкільній системі, де ти знову нічого не розумієш, хоча маєш три вищі освіти й за плечима ціле доросле життя.

Як це — бути людиною, яка звикла все вирішувати, і раптом знову опинитися в становищі того, хто не знає елементарних правил.

Ти не можеш пояснити їм, чому після звичайної розмови у школі іноді хочеться просто сісти в машину й мовчати. Чому маленька перемога над черговою німецькою установою може тішити більше, ніж професійне досягнення. Чому ти так втомлюєшся, хоча над твоєю головою не літають ракети.

І в якийсь момент тобі стає навіть ніяково розповідати про свої труднощі.

Бо там війна.

Яка, до біса, вчителька? Який садочок? Які документи?

І ти замовкаєш.

А вони, можливо, теж перестають розповідати тобі багато чого. Бо навіщо знову пояснювати людині, яка далеко, що сьогодні було страшно? Або, навпаки, що сьогодні зовсім не було страшно, бо страшне давно стало частиною повсякденності.

Ти не розумієш, як вони навчилися із цим жити. А вони не розуміють, чому ти досі так гостро реагуєш на новини, якщо сама вже кілька років живеш у безпеці.

І ось ви розмовляєте дедалі рідше.

Не тому, що перестали любити одне одного. Не тому, що хтось став поганим другом. Просто ваші життя більше не перетинаються в повсякденних дрібницях, із яких раніше й складалася близькість.

Раніше можна було зустрітися на каву, поскаржитися на роботу, обговорити якусь дурницю, посміятися, прогулятися містом. Не потрібно було спеціально шукати тему для розмови, бо ви жили в одному світі. Знали одних людей, розуміли одні жарти, дратувалися через ті самі речі.

Тепер навіть запитання «Як справи?» стало складним.

Що на нього відповідати?

Що все добре? У Німеччині справді багато чого добре. Є робота, дім, сім’я, плани на майбутнє. Ти не сидиш на валізах і не чекаєш, коли нарешті почнеться справжнє життя. Ти його будуєш. Щодня.

Але частина тебе залишилася там, де продовжують жити люди, з якими колись можна було говорити про все.

І ти вже не зовсім своя там. Бо не проживаєш разом із ними те, що відбувається щодня.

Але й тут ти не завжди своя. Бо за зовні звичайним життям стоять роки, про які люди навколо майже нічого не знають.

Виходить дивна географія близькості: фізично ти тут, подумки часто там, а по-справжньому зустрітися одне з одним стає дедалі важче.

І річ навіть не в кілометрах.

П’ятий рік повномасштабної війни. Тринадцятий рік війни взагалі.

За цей час діти виросли, хтось народився, хтось помер, хтось переїхав, хтось залишився. З’явилися нові знайомі, нові звички, нові маршрути, нові приводи для радості й тривоги. У кожного накопичилися історії, у яких інші вже не брали участі.

І поступово виявляється, що ви знаєте одне про одного дедалі менше.

Не знаєте, чим людина живе сьогодні. Що її смішить. На що вона злиться. Про що мріє. З ким проводить вечори. З яких дрібниць складається її звичайний вівторок.

А колись саме з цього й складалася ваша дружба.

Я не хочу звинувачувати ні тих, хто залишився, ні тих, хто поїхав. І не хочу вдавати, що відстань можна подолати одним телефонним дзвінком або правильним ставленням до дружби.

Іноді я сама не телефоную тижнями. Іноді не знаходжу слів. Іноді боюся запитати, як справи, бо не впевнена, що готова почути відповідь.

Але дедалі частіше думаю про те, що війна забирає в нас не лише домівки, міста, звичне життя й відчуття безпеки.

Вона ще й повільно роз’єднує людей, які колись були одне для одного цілим світом.

І найгіркіше те, що для цього навіть не обов’язково посваритися.

Достатньо одного разу не зателефонувати.

Потім ще раз.

А потім виявити, що ви, як і раніше, любите одне одного, тільки вже майже не знаєте, про що розмовляти.