- Буде війна. Буде війна!
Надворі 1991 рік. Мені 8. Я ходжу за татом і не розумію про яку саме війну він торочить. Німці вже, начебто, хороші. Он, моєї подруги батько в якесь ГДР їздив (кажуть, там також німці) і навіз їй купу гарного одягу, солодощів та приладдя до школи. В нас такого немає. Хоча кажуть, що і погані німці залишилися, але вони живуть за якоюсь стіною. Тож про яку ти війну, тату?
- Вони не дадуть нам просто так вийти зі складу СРСР.
А ось і ні. Дивись, вийшли. Все виявилося так просто: оголосили та вийшли. Бо хіба ж можуть побратими, які пліч о пліч в окопах билися з спільним ворогом, зараз воювати один проти одного? І дідусь Ленін в них досі на головній площі в Кремлі лежить. Вони ж царя скидали заради світлого майбутнього. А яке може бути майбутнє при війні? Та і сам союз вже розпався. Так що нема чого переживати.
- Буде війна. Буде війна!
Надворі 2004 рік. Мені 21. Я ношу під серцем первістка, тому останні новини взнаю з телевізору та намагаюся не сприймати близько до серця. Ну яка війна, тату? Так, мирні протести. Вони намагаються розділити Україну на схід і захід, а народ на площі їм відповідає: «Разом нас багато, нас не подолати» і навпаки гуртується. Наколоті апельсини кажуть? Так зовсім курям на сміх. Ніхто сповна розуму в цю маячню не повірить. Ось, бачиш? Перевибори президента і все. Ну так, не довго музика та грала. В 2010 все зійшло нанівець…
- Буде війна. Буде війна!
Надворі 2008. Мені 25. Облиш, тату, яка війна? Де Грузія, а де ми. Чому в нас так само має бути? Там, кажуть громадянська заворуха була, а росія ввела миротворчі війська, щоб примусити Грузію до миру. Але якийсь дивний він у них вийшов, з перерозподілом земель. Нагадує переділ впливу за базари бригадами у Києві в буремні 90ті роки. Але ж вони хотіли якнайкрайще. Ти ж пам‘ятаєш, що прапор над Рейхстагом піднімали грузин, українець та росіянин? І взагалі, в мене немає часу. В мене мала дитина, ти після інсульту та дві роботи. Все буде добре.
- Буде війна. Буде війна!
Надворі 2013. Мені 30. В мене на руках новонароджена донька. Я дивлюсь у вікно на густий чорний дим над правим берегом Києва. Так горять покришки. В нас знову революція, але вже гідності. І знову через януковича. Без апельсинів та з бруківкою. Мені лячно. Але ж не війна. 2014. Крим. Донбас. А ні, таки війна. Хоча і дивна, гібридна. Бо росіяни там є, а признатися в цьому встидаються. Як ховрашки. Ховаються десь на сході та гадять тихенько. Іноді під себе.
Надворі 2022. Мені 38. Тебе вже немає два роки, тату. Але я точно знаю що б ти мені зараз сказав. Ти б сказав: «Буде війна» і, мабуть, я знову не повірила б. Я тримаю на руках новонародженого сина і чую як гупає десь зі сторони Борисполя. Кажуть, так працює ПВО. Ти всі ці роки був правий. Вони не відпускають. Хоча трохи розтермінували кровопролиття та дали подихати повітрям свободи. Мабуть, в тому була їхня помилка, тому що тепер нам є з чим порівнюти і ми розуміємо за які цінності боремося. І тепер всі ми точно знаємо, що шлях до незалежності, це кропіткий труд. Іноді зрошений потом і кров‘ю.
З днем нарождення тебе, Батьківщино! Незалежна і вільна! Сподіваюсь, це остання непомірна ціна за твою свободу.
Si vis pacem, para bellum
© 2022, Iryna Selyutina. Все права защищены. При использовании материалов указание авторства ОБЯЗАТЕЛЬНО