Ще одна гарна та абсолютно безглузда в моїй шафі річ — шапка. Якби хто запитав навіщо вона мені потрібна, я б лише знизала плечима і поглянула зверхньо на дивака. Чудне питання, їй богу! Я ж дєвочка. Хоча вже і достатньо довгенько. Вона мені не те що потрібна, а просто необхідна.
І дарма, що я шапок і в Києві при -25 не носила ще зі школи. Максимум снуд на голову накину, коли вже вуха перестаю відчувати. Якщо і його вдома на поличці не залишу. А в новорічні баварські +15 шапка, то просто елемент декору, який лежить собі безтурботно на прихожій і пошепки нагадує: «Назовні зима». На кшталт шкарпеток над каміном чи гарбузи перед дверима. Але хіба можна людині обійтись хоч без якої-небудь шапки?
І ось, за два дні проливних літніх дощів, сидіння вдома і нестримних веселощів ?♀️, нарешті, маю свою власну. Так, знову взяла до рук спиці і почала вʼязати, хоча вчергове півроку тому, після палантину, зарікалась. Мг Не так сталося, як гадалося. ? Мені саме для того купу ниток подарували, щоб вони підступно спокушали своїм виглядом і фактом наявності ? Хто вʼяже, той знає про що я ? Але, повернімося до шапки.
Памʼятаю, взимку 20-21, коли небо лягало на плечі київських висоток, а пейзажі були важкими та сірими, що хотілося вмить обернутися бабаком і не прокидатися до весни, побачила я якось дівчину в яскравій жовтій шапочці. Ніби сонечко на мить визирнуло. І захотілося мені мати таку саму, як череватій бабі киселю. А чому, власне, як? Я тоді і справді була при надії. Тільки не киселю, а шапочку. Жовтеньку. Як сонечко. ?
