Іноді мене підмахує, хоча, здається, я вже перестала реагувати на більшість вкидів.
Ні, мене не чіпляє за живе. Ні, я не применшую героїзм інших. Ні, я не звикла до війни на її тринадцятому році.
Я просто щоразу спотикаюсь об цей наратив, бо він мене наштовхує на геть не веселі роздуми.
«Гине цвіт нації» рясніють соцмережі, здебільшого в гнівних або зневірених коментарях. Таким чином іноді травми провокують тунельне мислення, коли весь фокус уваги направлений на джерело болю. Підхвачуючи це та примножуючи вислів далі, складається враження, що ми колективно занесли ногу над тонкою кригою екзистенційної кризи на додачу до демографічної.
Бо якщо гинуть, як стверджують коментатори, найкращі, то хто тоді залишається? Слідкуючи за розвитком їх логіки: ухилянти і сцикуни. Який тоді сенс чинити опір? Для чого захищати землю, коли втрачається найцінніше у світі – життя та ще найталановитіших.
Хто буде відроджувати націю? Мамкині царапинки, вишеньки? Хто буде відбудовувати країну? Самкині підспідничники?
А як бути з тими, що повернуться з фронту? Ну якщо найкращі загинуть, то вони тоді хто? Поруч стояли?
Вам не тхне зараз узькими наративами?
Ні, шановні, нажаль, гинуть всі. І окопах, і в тилу. І кращі, і гірші. І добровольці, і примусово мобілізовані. Всі. Кого де смерть застане.
Одне точно – в окопах гинуть Герої. Але Герої і виживають. І Цвіту Нації живе й надалі серед мирного населення: лікарі героїчно рятують життя; волонтери допомагають евакуювати мирне населення; пекарі забезпечують теплим хлібом; прибиральники допомагають боротися з негодою; рятувальники розбирають завали; вчителі навчають дітей в укриттях; всі, хто так чи інакше вносить свій вклад в майбутнє, в життя. Кожного дня мільйони докладають зусилля, щоб ця нація не зникла.
І найкращі будуть продовжувати жити. І цвіт буде продовжувати народжуватися. Завдяки всім, хто працює, мріє, кохає і бореться. Дякуючи Героям, хто весь цей час тримає фронт, небо і всю країну.
Слава Україні
на фото Олександр Мацієвський.
