Тема мови не розкрита.
Нещодавно на консультації у психолога з молодшим сином мала розмову:
- Яка рідна мова вашої дитини?
- Я не знаю. Від народження він має різні мовні середовища.
- Ваша дитина зростає двомовною?
- Тримовною: українська і російська вдома, а німецька в садочку.
- А хіба українська і російська не однакові?
- Ні, різні. Є схожість, але вони різні.
- Добре. Якою мовою ви спілкуєтесь з чоловіком?
- Російською.
- А старші діти з братом?
- Російською.
- То звідки ж українська?
- Я з сином розмовляю.
- Навіщо?
Ну блін, точно не для того, щоб запаморочити дитині мізки ? Він неодмінно має знати мову, якою спілкувалися його діди. До того ж, як казав Й. В. фон Гете: «Скільки мов ти знаєш — стільки разів ти людина».
Свого часу ми зростали двомовними. Ні, не так. Я зростала двомовною і, думаю, таких як я, було багато. Вдома українська, а надворі російська. І коли я приїжджала до бабусі в село, сусіди животи з мене рвали. Бо з мене вилітали перли не те що поєднання слів з різних мов в одному реченні, але й різних мов в одному слові. «Што це? Вікошечко!». І це поєднання тоді було для мене природнім і гармонійним.
В школі нейронні звʼязки впорядкувалися, мови остаточно розділилися. Теперь до них додається Deutsch, витісняючи Englisch. Але в побуті суржик залишається непереможним ?
«Мова рідна,
слово рідне,
хто вас забуває,
той у грудях не серденько,
тільки камінь має»
З днем народження Шевченка ?
© 2024, Iryna Seliutina. Все права защищены. При использовании материалов указание авторства ОБЯЗАТЕЛЬНО
